Наші історії

     Наталя Колеснікова з чоловіком Андрієм і двома дітьми, 10-річною Ксенією та 14-річним Максимом, мешкали в Маріуполі. Жінка працювала в IT-компанії Метінвест Діджитал, офіс якої розташовувався в заводоуправлінні комбінату «Азовсталь».

     Коли почалася війна, родина вирішила перечекати кілька днів у Маріуполі, адже всі траси вже перекрили й виїхати з міста було неможливо. 

У будинок поцілили тричі

     Спочатку росіяни обстрілювали передмістя, а потім фронт наблизився до Маріуполя — навколо міста вже проходили бої.

     «Уже ніхто нікого не випускав. Ми як живі мішені потрапили на лінію розмежування. Ми жили в приватному секторі, ховалися в нашому маленькому погребі майже місяць. Одного дня ми вийшли, щоб нагріти воду на мангалі й погодувати дітей. У цей момент у будинок тричі поцілив снаряд. Двометровий цегляний паркан розлетівся. Чоловік дістав поранення великим уламком в стегно навиліт. Діти дивом залишилися живими. Вони саме зайшли до своєї кімнати. Старшого з головою накрила фіранка. Коли я її підняла, вона була пробита, як решето, а син уцілів. А молодша залізла під ковдри, які її врятували», — розповідає Наталя.

     Родину забрали до себе знайомі. Їхній невеликий будиночок із пічкою став прихистком ще для кількох маріупольських сімей.

     Уламок зі стегна чоловіка витягли, та він втратив багато крові й потребував перев’язок. Коли Наталії вдалося добратися додому за бинтами для чоловіка, стеля будинку вже лежала на підлозі. «Були снайпери й танки, їхні дула запам’яталися на все життя. Завдяки якимось вищим силам ми залишилися живими. Ми чули гул літаків. Напевно, це було найстрашніше для дітей», — згадує жінка.

     Коли фронт відійшов до «Азовсталі», й у районі стало тихіше, Наталя спробувала дістатися до обласної лікарні, щоб взяти медикаменти для чоловіка. «Це було страшно: обпалені 9-поверхівки, багато хрестів, адже люди хоронили тих, кого змогли дістати з-під завалів. Багато розірваних тіл лежало на землі», — говорить маріуполька.

     В обласній лікарні була сила-силенна людей, частина з них чекала на вулиці. Будівлю наповнювали чеченці. Біля операційної на жінку чекало моторошне видовище: людей складали під стіну – у кого не було руки, в кого пів голови.

     «Нам сказали, що нічим не можуть допомогти — перев'язувального матеріалу немає. Біля лікарні я дізналася, що має бути евакуація, формувалися якісь списки», — розповідає Наталя.

     Наприкінці березня родина вирішила спробувати виїхати з міста. Знайомим Наталі вдалося знайти бензин, і їх вивезли на околицю міста, куди мав приїхати евакуаційний автобус. Родина на нього потрапила й дісталася до села Нікольського під Маріуполем. Усіх людей реєстрували в школі, де формували списки на Донецьк і Таганрог.

Уперше побачили хліб у Бердянську

     Наталя знайшла людину, яка мала відвезти родину до Бердянська за 4 тисячі гривень. Готівки зняти було ніде: за дорогу родина віддала гроші, які подарували дітям на день народження. У Бердянську найперше пішли до медиків — там чоловіку зробили перев’язку й порадили їхати далі, адже лікарів не було.

     «У Бердянську ми вперше з початку війни побачили хліб. За весь час у Маріуполі хліба не було. Ми розуміли, що жодна консервація не рятує, коли є хліб», — згадує Наталя.

     Жінці вдалося знайти приватного водія, який погодився відвезти родину до Запоріжжя. Дорога була важкою. Авто потрапило в аварію — машина загрузла в зораному полі. Саме тоді дорогою проїжджала російська техніка: родина зачаїлася, адже за найменший рух могли розстріляти. Коли маріупольці вилізли з машини, їх підібрали небайдужі люди: в крихітному фольксвагені опинилося восьмеро людей і одна такса.

     До української території залишалося проїхати лише один російський блокпост. Прямо на дорозі людей застав артобстріл, а сховатися ніде — навколо одні поля. Вже сутеніло, коли трасу відкрили для всіх машин. У суцільній темряві колонна з десяти авто полем в’їжджала до якогось села.

     «Хтось із місцевих не побоявся і вийшов до нас. Вони почули гуркіт моторів. Нас розселили по домівках на ночівлю. Це було село Тарасівка, що поблизу Оріхова. Якби не ці люди, ми б на тій трасі й залишилися», — вдячна Наталя.

     Наступного ранку родина минула останній російський блокпост і дісталася до українського Оріхова. «Це залишиться в пам’яті надовго. Думали, що на українські          й території вийдемо з машини розім’ятися. Але через страх і адреналін ми пролетіли Оріхів та Запоріжжя без зупинок аж до самого Дніпра. Дорога від Маріуполя до Дніпра зайняла чотири дні», — згадує Наталя.

     У Дніпрі чоловікові Наталі надали медичну допомогу. На нозі був перебитий нерв, який неможливо було відновити, нижче від коліна чоловік погано відчував ногу. «Лікарі сказали, що ми встигли, щоб врятувати ногу. Зараз він кульгає, але ходить», — говорить Наталя.

На програмі зрозуміла, що людина може все

     Родина залишилася в Дніпрі, де раніше Наталя навчалася. «Перші місяці ми перебували в шоковому стані, навіть на вулицю було страшно виходити. Діти сиділи по кутках. До війни вони займалися бальними танцями, я розуміла, що їх треба терміново виводити в соціум. Ми знайшли танцювальний зал, і діти почали помалу оговтуватися», — каже жінка.

     Про програму «Незламна мама» від «Фонду Маша» та гуманітарного проєкту Метінвесту «Рятуємо життя» Наталя дізналася з корпоративної розсилки. На реабілітацію до Моршина жінка поїхала разом із Ксенією та Максимом.

     «Спочатку було незвично, а потім ранок починався з того, що ми бігли за позитивом на заняття з ресурсотерапії, — розповідає Наталя. — Психологи нас навчили багатьох речей. По-перше, дивитися на все, що відбувається, під іншим кутом. Пояснили, як перемикатися, звідки брати ресурс. Ми зрозуміли, що навіть коли трапляється щось погане, можна керувати своїми емоціями. У нас був покроковий план дій для відновлення ресурсу. Для кожної учасниці психологи підібрали те, що допоможе саме їй.

     Ми дуже багато робили нотаток для себе, намагалися працювати над собою протягом дня. Потім це стало звичкою, і ставало набагато легше. Ти вже не реагуєш так гостро на те, що відбувається навколо.

     Тілесна терапія — відкриття для мене. Ми постійно відчуваємо напругу. У мене боліли вилиці, і я не розуміла чому та не знала, як їх розслабити. Дихання працює на сто відсотків. На це потрібно зовсім трохи часу, але психологічно й фізично ти приводиш себе до ресурсного стану, коли можеш чітко мислити та приймати рішення.

     Психологи дуже добре попрацювали з дітьми. Зараз діти навчаються дистанційно, й не вистачає живого спілкування. Спеціалісти змогли зробити їх настільки розкутими та згуртованими, що всі діти спілкувалися одне з одним — від найменших до найдоросліших. Діти стали зовсім іншими. Старший з молодшою не завжди знаходили спільну мову, а зараз вони стали спокійнішими, стали більше спілкуватися.

     Після занять в артмайстерні я зрозуміла, що, виявляється, людині підвладне все. Головне — почати. Неважливо, що це буде — малювання, створення квітів, валяння з вовни чи щось інше. Якщо людина за щось візьметься чи чогось захоче, вона може все. Артмайстерня довела це на сто відсотків.

     Індивідуальні заняття з психологом допомогли мені розв'язати питання, які тягнулися роками, — сімейні проблеми, стосунки з чоловіком, дитячі травми. Дуже дякую психологам!

     «Незламна мама» на сто відсотків була корисною мені та моїм дітям. На другому тижні програми я відчула результат усіх занять і вправ — пазл склався. Я стала по-іншому реагувати на новини, думки та дії змінилися.

     Наприкінці зміни ми з учасницями програми купили український прапор, разом його розмалювали й написали назви міст, з яких нас зібрав Метінвест, – Покровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Маріуполь. І залишили його для наступних груп. Дуже велика подяка Метінвесту та «Фонду Маша» за цю програму».