Наші історії

Марина – 41-річна мама трьох дівчат з Кривого Рога. Разом iз чоловіком вони працюють у шахті, тому звикли до небезпеки і складнощів. Але до того, що сталося вранці 16 грудня, не була готова ні Марина, ні її чоловік, ні всі мешканці «сталінки» в Кривому Розі. В їх будинок влучила російська ракета.

Разом з іншими жінками та дітьми, які постраждали від війни, Марина з доньками три тижні проходили психоемоційну реабілітацію на проекті «Незламна мама», на сумісній зміні від «Фонду Маша» та Гуманітарного проекту Saving Lives. Там вона і розповіла нам свою історію.

 – На початку повномасштабного вторгнення ми реагували на кожну тривогу. Ми дружили з сусідами – молодою родиною з немовлям, і ходили разом в підвал. Якщо я спала після нічної зміни, то сусідка, зачувши сирени, приходила мене будити, і ми разом з дітьми йшли в укриття. Так само разом на початку березня минулого року ми вирішили евакуюватися в Польщу. А через півроку повернулися до Кривого Рога з різницею в місяць.

 Після повернення ми розслабилися, перестали спускатися в підвал. Думали: ну що може статися.

 Але це сталося. Зранку 16 грудня. Це був звичайний ранок, чоловік тільки повернувся з нічної. Пішов будити нашу середню доньку – 7-річну Варю на уроки, але загули сирени. Тому ми вчотирьох (старша донька живе окремо) просто в піжамах пішли снідати. Близько 9 ранку чоловік зібрався спати. Молодша донька попросилася до нього на ручки, і разом вони пішли з кухні. Через 2-3 секунди Варя сказала: «Мамо, там літак в небі». Я не повірила. В той час пролунав голосний хлопок, ми з дочкою побігли в коридор, і тут – страшенний вибух. Все навколо почало руйнуватися: падали стіни, металопластикові вікна вилітали в кімнати, ніби папірці. Здійнялася величезна хмара пилу, почало смердіти гар’ю. Я не бачила ні чоловіка, ні дітей, навіть свої руки не бачила. Коли пил трохи осів, я розгледіла чоловіка: він стояв у кімнаті, закриваючи собою дитину, яка все ще була у нього на руках. В сантиметрах від них лежали балконні двері, які вибило в кімнату. Все було у склі.

Коли я повернулася в інший бік, то почула крики Варі. Вона знаходилася посеред завалу, з головою вкрита уламками. Від вибуху стіни будинку почали падати одна на одну, як доміно. Падіння затримала несуча стіна. Якби не вона…

У голові в мене була одна думка: моя дитина має дихати. І я полізла в завал, щоб розчистити їй доступ до кисню. Потім прибіг чоловік, дав мені молодшу 3-річну дитину і продовжив розгрібати завал. Варя була у свідомості, все просила дати їй улюблену іграшку – білого ведмедика. Чоловік зміг звільнити її голову, плечі, спину, але плитами були затиснуті ніжки. На той час вже приїхали рятувальники. Вони знаходились на тому, що раніше було стріхою, але не могли спуститися до нас, бо під вагою завал міг посунутися і вбити дитину. Я не знаю, як мій чоловік зміг звільнити доньку, звідки взялися ті надлюдські сили, щоб ворушити брилі, які підіймають технікою. Але він зміг.

Коли Варя була звільнена, десь у будинку почалася пожежа. У квартиру повалив чорний дим. Було нічим дихати. Ми вилазили по впавших стінах. Грудень, а ми – в шортах і майках. Єдине, що я взяла з квартири – це сумка з документами, яка про всяк випадок стояла в коридорі.

Ми дивом врятувалися. Варю потримали добу в реанімації і ще тиждень у лікарні, щоб наглядати, чи не з'являться наслідки сильного стискання. Чоловіка посікло склом, коли він закривав своїм тілом молодшу дитину. Але ми вижили.

Я намагалася додзвонитися нашим друзям-сусідам, але все було марно. Поки Варя знаходилася в реанімації, все чекала в приймальному покої, що їх привезуть. Тіло моєї подруги-сусідки знайшли на першому поверсі, хоча жили вони на другому. Під нею провалилася підлога. Їх маленька дитина також загинула на місці, а чоловік – у лікарні.

Всього того жахливого дня не стало п’ятьох людей.

Я страшенно звинувачувала себе, що по тривозі ми не спустилися в підвал. Ми мали, як на початку війни, разом із сусідами піти у сховище. Ми б налякалися, у нас би не було, де жити, але всі були б живі. Почуття провини з’їдало мене, я почала боятися сирен, заборонила дітям знаходитися під час тривоги на вулиці. У бомбосховищі мені хотілося плакати: діти не мають це все переживати, не мають рости під землею! І тільки завдяки психологам «Незламної мами» я зрозуміла, що не винна. Що треба продовжувати жити, вірити в краще. Мої доньки в таборі заспокоїлися, повеселішали. Нас лікувало все: турбота персоналу, заняття з психологами, арт-терапія. Навіть вид з вікон на гори! Ми повернемося до Кривого Рогу і будемо жити далі. Але при кожній серйозній тривозі ховатимемося в бомбосховище.