Наші історії

Володимир Бахов, переселенець з Маріуполя. До Кривого Рогу разом з родиною приїхав на початку повномасштабної війни в Україні. Все життя працював на «Азовсталі». Після виходу на пенсією опікувався онуками, займався садівництвом і городництвом. Володимир згадує, як саме для нього почалася повномасштабна війна.
Вранці 24 лютого увімкнув телевізор і побачив повідомлення про російське вторгнення. Вже о пів на п’яту почалось бомбардування міста. «Рашисти» ж були зовсім близько, в 15 кілометрах від нас і чекали команди.

Я не вірив, що буде війна. До останнього не вірив. А потім почалось… Після 8 березня почали скидати на центр міста фосфорні бомби. Я про них раніше нічого не чув. Горіли будинки, машини у дворах. Всі, у кого вцілів транспорт, почали виїжджати з міста. І ми швидко зібрались у дорогу. Нас було п’ятеро – я з дружиною, син, невістка та онук.
Взяли з собою тільки те, що встигли. Я приїхав у спортивному костюмі. Перші емоції з’явились у Запоріжжі, коли проїхали Василівку, де за добу до нашого в’їзду був розбитий блокпост. На узбіччі стояли понівечені легковики з написом – «діти». Але ворога це не хвилювало. Розслабитися змогли, коли побачили наших військових.
У Кривому Розі нас зустрів товариш сина. У нього велика родина – троє діток. А мама мешкає у Глеюватці. От ми і вирішили, що там, на природі, нам з дружиною буде краще. Тим більш, ми звикли до життя у своєму домі.

У Глеюватці нас зустріли гостинно. Люди тут неймовірні. Ділилися з нами консервацією, овочами, борошном, домашнім приладдям. З сільської ради одразу відправили до школи, де теж допомогли всім, що було. Ми ж приїхали з двома виделками, ложками та тарілками.
А потім син зареєстрував нас з дружиною у районному управлінні праці та соціального захисту. І ми почали отримувати продуктові набори «Рятуємо життя» від Метінвесту та Фонду Ріната Ахметова. Завдяки цим наборам ми й виживаємо. Ми ж голі й босі приїхали. А в наборі є все необхідне – борошно, олія, крупи, макарони, консерви рибні та м’ясні. Нам вистачає продуктів на місяць. Без цієї допомоги було б важко. Потім такі набори почали привозити прямо в сільську раду і передавати нам за адресно.

Мріємо, щоб скоріше закінчилася війна і щоб Маріуполь звільнили. Бо з «рашистами» нам некомфортно. Нічого, окрім ненависті вони не викликають. Тому ми й не повернулись додому. Але спимо і бачимо рідний дім. Адже Маріуроль – це Україна.