Наші історії

52-річний Михайло Навалов усе життя віддав Маріупольському металургійному комбінату імені Ілліча. На підприємстві він пройшов шлях від слюсаря до заступника начальника з інжинірингу цеху холодної прокатки та листопрокатного цеху 1700. 

Коли почалася війна, Михайло вивіз родину до Полтави. Автівкою повертався назад до Маріуполя, щоб стати до лав ЗСУ. На Володарській трасі чоловік з’їхав на узбіччя, пропускаючи автоколону, й підірвався на міні. Українські військові викликали «швидку», що доправила чоловіка до маріупольської лікарні. Там Михайлові прооперували ногу. 

Невдовзі лікарня, де перебував Михайло, залишилася без світла, газу й електрики, а потім почалися масовані обстріли. Через брак медикаментів і важкі підвальні умови в чоловіка розвинувся сепсис.

На початку квітня окупанти вивезли пацієнтів лікарні до Новоазовська. Звідти Михайла відправили до Старобешевого, де намагалися вилікувати сепсис. Після фільтрації чоловік потрапив до Таганрогу. В російській лікарні маріупольця прооперували й запевнили, що він зможе ходити.

Михайлові вдалося знайти перевізника й виїхати до України через естонський кордон. Повернувшись до родичів у Полтаву, він звернувся до місцевої лікарні. Та діагноз був невтішний: ногу до коліна довелося ампутувати. За державною програмою в Полтаві чоловіку виготовили бюджетний протез. Михайло лагодив його вже двічі. Та й користуватися ним не дуже зручно: ні на город вийти, ні ремонт зробити. 

Дружині Михайла зателефонували з Метінвесту й запропонували протез кращої якості. Так співробітник компанії став учасником програми протезування від гуманітарної ініціативи Метінвесту «Рятуємо життя» та Проєкту підтримки протезування в Україні. 

Чоловік отримав ісландський високомобільний протез і зараз призвичаюється до нього. «Протез справді зручний, мені сподобався, треба лише звикнути. Його виробник — один зі світових лідерів у цій сфері. Дуже вдячний Метінвесту за допомогу», — говорить Михайло.

Після певного випробувального періоду спеціалісти ще раз відрегулюють протез і проведуть остаточні налаштування, щоб було комфортно користуватися ним і надалі. 

Михайло налаштований оптимістично: «Сподіваюся, що Маріуполь звільнять, і я повернуся до міста відбудовувати комбінат. Адже все своє життя я віддав підприємству і знаю його вздовж і поперек. Вважаю, що зможу бути корисним у відновленні комбінату, тому прагну жити повноцінно. Найголовніше – не вішати носа, і все буде добре. Хай щастить!».