Наші історії

Катя, 36 років, Луганська область

Моя історія втечі від «руського міру» почалася вже давно. До 2017-го наша родина намагалася жити на батьківщині, в Луганській області, але це було не життя. Ні свободи, ні розвитку, ні майбутнього. Ми виїхали, коли чоловік знайшов роботу в Маріуполі. Пам’ятаю, коли поїхала на розвідку подивитися, як там, то багато плакала. За роки окупації я забула, як це – свобода. Ми залишили все, що мали, і почали життя заново. Маріуполь став для нас містом мрії, містом, де хочеться радіти. Я так пишалася його розвитком, розбудовою. За роки в окупації ніби застигла, а тут була така щаслива, що знову можу жити. Вся моя родина відчувала те саме.

Ранком 24 лютого я вже з досвіду знала, що робити: заправка, магазин, аптека, запас води. Про всяк випадок. Одразу почалися обстріли на лівому березі. Було гучно, та я не відчувала жаху, бо все це вже чула й переживала. Але коли почали скидати бомби на житлові квартали, стало справді страшно. Ми жили в спальному районі, з вікна було видно приватний сектор. Було – тому що дуже швидко його не стало... Сусідня з нашою 9-поверхівка згоріла повністю, всі під’їзди. Ми тоді мало не задихнулися в підвалі будинку, що поруч.

Дуже не хотіли спускатися в підвал, бо там погана вентиляція, бруд, щури. До останнього залишалися на нашому шостому поверсі. Спочатку нам відключили воду і світло, але це все ми вже проходили. От коли перекрили газ, стало по-справжньому моторошно. Бо не можна зігріти воду, помитися, зігрітися. Нічого! Вікон у квартирі майже не було, температура -10. Знаєте, голод – це не страшно, страшно замерзати зсередини. Коли все, що ти хочеш, це тепла вода.

Зрештою ми з моїми батьками, донькою та чоловіком спустилися в підвал. Не розумію, звідки в мене бралися ті сили, енергія, але на місці я всидіти не могла. Облаштувала в підвалі дитячий садочок, бо дітей було багацько, готувала їжу, допомагала сусідам. Ми дуже згуртувалися, ділилися всім, що є. Коли в нас закінчився хліб, сусід звідкілясь приніс упаковку печива. А в мене ще лишалося сало. І от ми всі разом їли ці «бутерброди», які здавалися дуже смачними.

За водою ходили до криниці. Доводилося стояти в чергах по 6 годин, щоб набрати. Вода була солона й навряд чи годилася для вживання. Досі дивуюся силі людського організму – ніхто з нас не захворів.

Готували ми на вогнищі. Спочатку подалі від двору, щоб не диміло в підвал. Але «руський мір» заганяв нас все ближче до будинку. Якось, вже надвечір, усі стояли біля вогнища. Було незвично тихо. Ця тиша мене лякала, і я дуже просила всіх піти в підвал. Своїх вмовила, але люди з іншого будинку ще лишалися на вулиці. Щойно ми зайшли в під’їзд, як почалося пекло. Страшний обстріл, нелюдські крики, які досі стоять у вухах. Тоді загинуло дві жінки – одна від осколка, друга від ударної хвилі. Через обстріли ми не могли поховати їх ще три дні.

Найстрашніше, коли ввечері донька питала: ми помремо тут? Звісно, я говорила, що все буде добре, що врятуємося. Могла заспокоїти дитину, але сама в це не вірила. Молилася, щоб загинули всі разом, і донька не побачила мене мертвою.

Зв’язку в нас не було, інтернету також. Телефони сідали, було добре, якщо на родину лишався хоч один працюючий мобільний. Інколи зв'язок проривався на сходах на верхніх поверхах, тоді ми робили перекличку з друзями. Все чекали, що буде зелений коридор. Якось до нас дійшли чутки, що буде евакуація від Драмтеатру. Наші сусіди поїхали й не повернулися. Евакуації не було.

Якось ми хотіли сходити до друзів в інший район, але приїхав син нашої сусідки і сказав, що там нікого й нічого немає, а вулиці вкриті трупами, яких нікому поховати.

Ми дуже боялися, що щось станеться з нашою машиною, бо з кожним новим днем розуміли - шанси вижити в нашому підвалі стають дедалі меншими. Врешті в середині березня наважилися. Повісили на машину білі ганчірки, написали «Діти». Їхали знищеним містом, навколо -  розбиті автівки, руїни на місці будинків. Все це бачила моя дитина.

Спочатку ми зупинилися в Дніпрі, потім поїхали в Івано-Франківську область, де й живемо досі. Пережите в Маріуполі залишило чорний слід на моїй родині. Я закрилася, стала апатичною, почалися панічні атаки. Бувало, йдеш вулицею, чуєш голосний звук, і тебе накриває. Серце вискакує з грудей, руки тремтять, ти не контролюєш себе, не бачиш людей навколо. Наша донечка почала заїкатися. Я не розуміла, як налагоджувати життя знову, коли в тебе вже два твоїх життя, дві домівки відібрали.

А ще дуже картала себе, що не змогли забрати всіх, хто там залишився. У когось не було автівки, у когось в неї влучив снаряд чи скінчився бензин. Ми допомагали одній дівчині з немовлям і неходячою бабусею. Шукали молодій мамі якусь згущенку, бо зникло молоко, й нічим було годувати дитину. Я досі не знаю, чи вижили вони. І так – про багатьох. Мені це дуже болить.

Коли на роботі отримала розсилку про «Незламну маму», то одразу зрозуміла – мені потрібна допомога. Вже в перший день, слухаючи історії інших жінок, які також потрапили на програму, подумала: агов, ти не сама! Ви всі таке пережили! З кожним днем у таборі мені стає легше. Донька навіть каже, що я погарнішала. Тут не просто гоять наші рани, нанесені війною, тут нас вчать жити в нових реаліях. Показують, як допомогти собі і своїй родині пережити це пекло.

Вже в таборі я подумала: так, у тебе відібрали два місця, які ти вважала домом. Але після нашої перемоги, після закінчення війни ти зможеш обрати будь-який куточок України і зробити його своїм домом. Бо вся країна і є наш дім.