Наші історії

Незламна мама, яка виїхала з окупації: «На програмі я знайшла відповіді на всі свої запитання» 

     Ірина Бутіна – дружина інженера-електроніка з управління автоматизації Північного ГЗК Віталія Бутіна. Разом із 8-річною донькою Алісою вона пройшла психологічну реабілітацію в проєкті «Незламна мама» від «Фонду Маша» та гуманітарної ініціативи Метінвесту «Рятуємо життя», що допомагає постраждалим від війни жінкам і дітям.

З прапором через блок-пости

     Родина Бутіних жила неподалік Маріуполя – в містечку Мангуш. Як каже Ірина, історія їхньої втечі від «руського міра» не є чимось жахливо-сенсаційним, бо «нам просто щастило, хоч ми й провели понад місяць в окупації. В Мангуші на нашу долю випало лише два великих обстріли. І хай вони страшенно нас налякали й забрали життя багатьох людей, серед яких були й наші знайомі, та це все ж не Маріуполь. Далеко не Маріуполь... Так, ми були в паніці. Так, ми жили без зв’язку й з обмеженими ресурсами. Не мали жодного поняття, де проходить лінія фронту і що взагалі відбувається. Але, слава небесам, ми не знали тих жахіть, чутки про які доходили до нас із міста».

    Бентежним, але відносно легким для Бутіних видався і виїзд з окупованої території: 19 блокпостів, на щастя, проїхали без надзвичайних ситуацій – лише з ретельними перевірками речей та недобрими поглядами й побажаннями.

     – Як доїхали до першого українського блок-поста, звісно, розплакалися. А далі, здається, на другому, я зауважила чоловікові: «Дивись, наче замалий як для блок-поста жовто-блакитний прапорець тут майорить». Брат, який їхав із нами, на автоматі відказує, мовляв, так подаруй їм великий. Кажу: «А зараз подарую!». І починаю діставати. Чоловік в шоку: «Ти що, прапор із собою везеш?!». Він був приголомшений, насварив мене. І справедливо: це справді був великий ризик. Якби руські знайшли щось жовто-блакитне – ми підписали б собі вирок. Прапор я, звісно, добре сховала: щільно склала і поклала в рукав куртки, яка лежала в прозорій сумці. Надія, що її не будуть переглядати через прозорість, справдилася.

Труднощі адаптації

   Далі доля знову була на боці Бутіних. Якийсь час мешкали у родичів у Запоріжжі. Потім Віталію (він колишній працівник ММК ім. Ілліча) запропонували роботу за спеціальністю на Північному ГЗК. І родина переїхала до Кривого Рогу.

   – Спочатку не могли знайти квартиру в оренду. Я навіть телефонувала тим, хто продає квартири, і намагалася вмовити господарів здати нам житло на час до продажу, – згадує Ірина. – Але завдяки колегам чоловіка проблема вирішилася. І найкращим чином: зараз ми живемо в помешканні, яке дісталося нам безплатно – платимо лише за комунальні послуги. Тож світ не без добрих людей.

     Поки Віталій працював, Ірина намагалася повернути своїй доньці життя, яке вона знала до війни. Не все йшло легко. Морально було важко. Давалися взнаки трагічні події в сім’ї, передчасна смерть батька Ірини, важкі думки про рідних, які були не в змозі виїхати й вирішили лишитися на окупованій території. Усі ці хвилювання плюс труднощі адаптації в чужому місті, де немає жодного знайомого, – й Ірина відчула, що розгубилася і не бачить, куди далі йти, як взагалі жити. Тож коли її запросили взяти участь у проєкті «Незламна мама» та пройти психологічну реабілітацію, охоче погодилася.

    – Передусім заради дитини. Але коли потрапила туди, зрозуміла, що допомога потрібна насамперед мені, бо щаслива родина – це коли здорова та щаслива мама.

У пошуках себе

   Війна хоч-не-хоч змінює всіх. Тривалі стреси та потрясіння даються взнаки. Чого варті лише щоденні спостереження за новинами та хвилювання за близьких.

     – У нас прекрасні стосунки в родині, – пояснює Ірина, – ми чуємо одне одного, але чоловік багато часу віддає роботі. Він хороший фахівець, і це на новому місці треба щодня доводити. А я здебільшого вдома, спілкування обмаль, а раніше фактично 24/7 була зайнята... І хоч я не звикла опускати руки, та й оптимізму мені не позичати, проте відчула, що психологічна допомога мені не завадить, тож і скористалася можливістю, яку надав Метінвест родинам, які постраждали від війни. І пересвідчилася, що вона була мені ой як потрібна.

     Три тижні Ірина з донькою провели в мальовничому Славському на Львівщині. Тілесні практики, методи виходу зі стресу, арттерапія, індивідуальні сесії з психологами, групові зустрічі з такими ж мамами, а на вихідних – прогулянки та екскурсії.

     – Я прийшла із запитом знайти себе, усвідомити свої потреби, бо відчувала якусь відірваність, спустошеність. Речі, які раніше подобалися, не приносили радості та не давали ресурсу. І на проєкті я змогла знайти відповіді на всі свої запитання. Неймовірна команда психологів, приємна легка атмосфера й колосальна підтримка — усе було для нас! Звісно, будь-яка трансформація не проходить легко, і в мене без сліз жодна зустріч – чи то групова, чи індивідуальна – не обходилася. Це справжній інтенсив, з якого виходиш новою людиною. З розумінням себе, своїх емоцій. Тепер я знаю, куди рухаюся, і готова пробувати щось нове, – розповідає Ірина.

     На проєкті жінка опанувала кілька ефективних технік для заспокоєння, якими радо ділиться.

    – Більшість знає такий метод опанування себе, як дихання по квадрату. Але мені більше до душі техніка подовженого видиху. Вдихаєш, а видих навмисне робиш довшим. Це добре заспокоює. Також можна додати техніку напруження частин тіла. Стрес циклічний, і щоб розірвати його коло, треба виконати якусь фізичну дію. Я, наприклад, стискаю кулаки. Можна ще сильно напружити все тіло: обличчя, плечі, пальці, прес – усі м’язи. Затримати, а потім видихнути. Після кількох таких вправ мозок починає працювати – і вже можна адекватно реагувати на ситуацію. Пересвідчилася також, як прекрасно розслаблює тілесна терапія – йога, медитація. Для себе вирішила кілька разів на тиждень це практикувати.

     Для дітей час у проєкті більше нагадував життя в літньому таборі: з розвагами, творчими й також психологічними заняттями, але в ігровому форматі. Як каже Ірина, її донька в кімнату поверталася тільки спати:

     – Аліса була в захваті! Відвідувала абсолютно всі заходи та заняття, знайшла багато друзів. Особливо полюбляла акторську майстерність. Дітей вчили розпізнавати емоції, виражати їх, володіти ними. Все це в дуже цікавій формі й доступному для їхнього віку форматі. В кого була потреба, отримували індивідуальні заняття дітей із психологами.

Пустити коріння

     Уже понад рік родина Бутіних у Кривому Розі. Життя наче увійшло в більш-менш стабільну колію. Ірина знайшла дистанційну роботу, а Аліса розвиває свої здібності в численних гуртках, де малює, танцює, співає...

     – Ми намагаємося жити на повну. Не відкладаємо на потім нічого. І наближаємо, як можемо, перемогу: взимку свічки виготовляли й передавали на фронт разом зі шкарпетками та теплими устілками, зараз із кожної зарплати донатимо на ЗСУ... Якщо чоловік запропонує жити тут, то залишимося в Кривому Розі. Тим паче коло знайомих і друзів тут чимдалі шириться. На проєкті знайшла свою споріднену душу – ще одну маму з Кривого Рогу, тож тепер є подруга, є спільні плани, інтереси. Взагалі таке відновлення, яке ми пройшли на проєкті «Незламна мама», потрібне, думаю, багатьом жінкам України. Це серйозна робота над собою. Це відновлення заради майбутнього, заради наших дітей. Виховання майбутнього покоління – непроста робота, а особливо, коли воно проходить на тлі війни. І кожній мамі дуже потрібна підтримка. Тепер я знаю це напевно. І завжди поважала тих, хто не соромиться звертатися по допомогу.